«Ті маленькі рученьки,простягнуті до Бога…. Маленький братик,
                                                                   умираючи,просив Бозю : » Дай хоч одненьку картопельку…»
                                                                                                                     Гурська Антоніна.

  Це горе – за межами болю,потойбічне, поза логікою земного буття і народної моралі. Люди не хотіли вірити в те, що ЦЕ могли творити…люди.
   Із чорної далини 33 – го вістять голоси очевидців про страшну трагедію українського народу,охоплюють спазмами болю душі живих. Та в цих голосах нема крику,нема розпачливої жалоби – є тихе,скорботне виповідання баченого й пережитого.
У переддень 82-х роковин трагедії 32-33 –х років  до гімназії завітала  очевидиць тих страшних подій ,наша землячка – Балас Марія  Власівна.
  На урок – реквієм,що пройшов у бібліотеці гімназії було запрошено учнів -6-В класу. Затамувавши подих шестикласники слухали розповідь про страхіття тих лиховісних років.
Оченята сповнювалися жахом,а серця – небажанням зрозуміти для чого це було зроблено,чому у людей відібрали все, прирікши їх на вірну смерть.
По закінченню розповіді хлопчики і дівчатка,ще довго не відпускали оповідачки,засипаючи її безліччю запитань. Вони ніби все ж намагалися зрозуміти: Чому? Для чого? Хто був винен у скоєному?..
У цій безкровній війні тоталітарної системи з українським народом людина знищувалася не лише фізично – руйнувалася народна душа. А зустрічі зі свідками цієї трагедії,сподіваємося зміцнюють і роблять чистішими душі сучасних дітей.
…Сяє вогник запаленої свічечки у вікні кожної оселі. Сяє вогник пам’яті у серці кожної української людини….